Категорія: Публікаціі

Відмова в першому клопотанні не означає, що арешт неможливо скасувати надалі. Стаття 174 КПК пов’язує рішення з наявністю поточної потреби в обмеженні, а обставини розслідування змінюються. Водночас просте повторення попереднього тексту майже не має перспективи.

Що може бути новою обставиною

Проведення експертизи, копіювання інформації, допит необхідних осіб, сплив значного часу без дій з майном, зміна підозри, закриття частини епізодів, зменшення цивільного позову або поява документів про законне походження активу.
Новою може бути і зміна наслідків арешту: зупинка виробництва, втрата працівників, руйнування майна через неналежне зберігання. Ці наслідки потрібно підтвердити документально.

Проаналізуйте попередню ухвалу

Новий текст слід будувати навколо мотивів відмови. Якщо суд вказав на відсутність доказів власності, їх треба додати. Якщо вирішальним було доказове значення майна — показати, які дії вже завершено і чому оригінал більше не потрібен.
Не маскуйте повторність звернення. Краще прямо викласти попередній результат і чітко відмежувати нові факти та докази.

Пропорційність і менш обтяжливий захід

Навіть коли певна процесуальна мета зберігається, арешт не повинен створювати надмірний тягар. Запропонуйте альтернативу: заборону відчуження без заборони користування, відповідальне зберігання, доступ слідчого до об’єкта або збереження копії даних.
Це дає суду можливість не обирати лише між повною відмовою та повним скасуванням.

Структура повторного клопотання

Коротко опишіть первісний арешт і попереднє рішення; окремим розділом наведіть нові обставини; поясніть їхній вплив на кожну мету арешту; додайте документи; сформулюйте основну та, за потреби, альтернативну вимогу.

Що робити у конкретній ситуації

Для оцінки перспектив потрібно дослідити процесуальні документи, а не лише короткий опис подій. Надішліть адвокату отриману ухвалу, клопотання слідчого або прокурора та стислу хронологію. Після аналізу можна визначити належний спосіб захисту, докази і строки звернення.

Поширені запитання

Чи встановлено мінімальний строк для повторного звернення?

КПК не встановлює універсального строку, але звернення повинно мати нове фактичне або правове обґрунтування.
Чи достатньо спливу часу?
Іноді тривалість важлива, але краще поєднати її з відсутністю слідчих дій та конкретними наслідками.
Чи можна просити часткове скасування?
Так, це часто є найбільш реалістичною альтернативною вимогою.

Звернення до адвоката

Адвокат Ігор Пушко надає правничу допомогу у кримінальних провадженнях у Полтаві та інших регіонах України. Телефони: 095-494-80-80, 067-494-80-80. Електронна пошта: Pushkoio46@gmail.com.

Нормативна база: Кримінальний процесуальний кодекс України у чинній редакції на дату публікації.

Матеріал має загальноінформаційний характер. Правова позиція визначається після дослідження документів конкретного провадження.

Після обшуку потрібно відразу з’ясувати процесуальний статус кожного вилученого предмета. Саме від цього залежить спосіб захисту: вимога про повернення тимчасово вилученого майна, клопотання про скасування арешту або оскарження бездіяльності слідчого чи прокурора.

Перший документ — протокол обшуку

Зіставте ухвалу про дозвіл на обшук із протоколом та описом вилученого. Перевірте, чи був предмет прямо зазначений в ухвалі, чи має ознаки забороненого в обігу, хто фактично його вилучив і де він зберігається.
Зауваження до протоколу, відеозапис обшуку, серійні номери техніки та підтвердження належності майна надалі можуть стати ключовими доказами.

Тимчасово вилучене чи арештоване

Вилучення речі під час обшуку саме по собі не дорівнює арешту. Якщо майно має статус тимчасово вилученого, сторона обвинувачення повинна діяти за правилами статей 167–171 КПК. Якщо арешт уже накладено, застосовується механізм статті 174 КПК.
Не варто подавати універсальну заяву без перевірки реєстру судових рішень і матеріалів провадження: помилково обраний спосіб захисту затягує повернення.

Цифрова техніка та копіювання інформації

Щодо ноутбуків, серверів і телефонів слід з’ясовувати, чи можна досягти мети розслідування копіюванням інформації. Після фіксації даних подальше утримання обладнання має бути окремо обґрунтоване.
Для бізнесу важливо додати докази критичності техніки: договори, опис робочих процесів, ліцензії, дані про працівників та ризик зупинки діяльності.

Практичний алгоритм

Отримайте копії ухвали та протоколу, складіть точний перелік речей, підтвердьте право власності, перевірте наявність ухвали про арешт, зверніться з письмовою вимогою та оберіть належну судову процедуру.
У прохальній частині точно ідентифікуйте кожен предмет. Загальне формулювання «повернути все вилучене» створює проблеми навіть після задоволення вимог.

Що робити у конкретній ситуації

Для оцінки перспектив потрібно дослідити процесуальні документи, а не лише короткий опис подій. Надішліть адвокату отриману ухвалу, клопотання слідчого або прокурора та стислу хронологію. Після аналізу можна визначити належний спосіб захисту, докази і строки звернення.

Поширені запитання

Чи можна повернути майно без суду

Так, слідчий або прокурор може повернути майно, коли правові підстави для утримання відсутні.
Чи потрібні чеки?
Не завжди, але будь-які документи про придбання, облік або користування посилюють позицію.
Що робити, якщо майно пошкоджено?
Зафіксувати стан, вимагати документи про зберігання та окремо оцінити підстави для скарги і відшкодування шкоди.

Звернення до адвоката

Адвокат Ігор Пушко надає правничу допомогу у кримінальних провадженнях у Полтаві та інших регіонах України. Телефони: 095-494-80-80, 067-494-80-80. Електронна пошта: Pushkoio46@gmail.com.

Нормативна база: Кримінальний процесуальний кодекс України у чинній редакції на дату публікації.

Матеріал має загальноінформаційний характер. Правова позиція визначається після дослідження документів конкретного провадження.
 

Арешт майна не повинен діяти автоматично до завершення всього розслідування. Власник, володілець, підозрюваний, захисник або представник юридичної особи може вимагати повного чи часткового скасування обмеження, якщо арешт накладено необґрунтовано або потреба в ньому відпала.

Що перевірити в ухвалі про арешт

Спочатку потрібно визначити точну мету арешту за статтею 170 КПК: збереження речових доказів, спеціальна конфіскація, можлива конфіскація, забезпечення цивільного позову або стягнення неправомірної вигоди з юридичної особи. Далі перевіряються перелік майна, дозволені обмеження, зв’язок активу з подією правопорушення та докази ризиків.
Формулювання клопотання має відповідати конкретній меті арешту. Посилання лише на право власності або фінансові незручності зазвичай не усуває аргументацію сторони обвинувачення.

Дві самостійні підстави

Необґрунтованість арешту стосується обставин, які існували під час його накладення: відсутності належного зв’язку майна зі злочином, недоведеної мети, невідповідності вартості майна розміру позову або непропорційності втручання.
Відпадіння потреби стосується подальших змін: експертизу завершено, інформацію з носія скопійовано, слідчі дії проведено, ризик відчуження усунуто, а тривале обмеження вже не дає процесуальної користі.

Які докази додати

До клопотання додають документи про власність і законне походження активу, ухвалу про арешт, процесуальні документи щодо проведених дій, договори та бухгалтерські матеріали, докази використання майна в господарській діяльності та конкретних наслідків обмеження.
Для підприємства варто показати не абстрактні збитки, а зірвані поставки, простій обладнання, неможливість виплачувати зарплату або податки, а також запропонувати менш обтяжливий захід.

Повне або часткове скасування

Якщо суд не готовий повністю зняти арешт, можна просити дозволити користування майном із збереженням заборони відчуження. Така конструкція особливо доречна щодо транспорту, виробничого обладнання й нерухомості.
Повторне звернення можливе, коли з’явилися нові обставини. У новому клопотанні слід прямо зазначити, що змінилося після попередньої відмови.

Що робити у конкретній ситуації

Для оцінки перспектив потрібно дослідити процесуальні документи, а не лише короткий опис подій. Надішліть адвокату отриману ухвалу, клопотання слідчого або прокурора та стислу хронологію. Після аналізу можна визначити належний спосіб захисту, докази і строки звернення.

Поширені запитання

Хто розглядає клопотання?

Під час досудового розслідування — слідчий суддя, під час судового провадження — суд, який розглядає обвинувальний акт.
Чи можна зняти лише заборону користування?
Так. Стаття 174 КПК дозволяє повне або часткове скасування арешту.
Що надіслати адвокату для первинного аналізу?
Ухвалу про арешт, документ про власність, коротку хронологію та інформацію про проведені з майном слідчі дії.

Звернення до адвоката

Адвокат Ігор Пушко надає правничу допомогу у кримінальних провадженнях у Полтаві та інших регіонах України. Телефони: 095-494-80-80, 067-494-80-80. Електронна пошта: Pushkoio46@gmail.com.

Нормативна база: Кримінальний процесуальний кодекс України у чинній редакції на дату публікації. Матеріал має загальноінформаційний характер. Правова позиція визначається після дослідження документів конкретного провадження.

Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду дійшов висновку, що працівника, який відмовився продовжувати роботу після зміни місця роботи з Києва до Одеси, було звільнено правомірно.

Суд зазначив, що за обставин цієї справи визначення нового місця виконання трудового договору було законною зміною істотних умов праці, а необґрунтована відмова профспілки у погодженні звільнення не перешкоджала припиненню трудового договору.

Обставини справи

Директор департаменту внутрішнього аудиту ДП «Адміністрація морських портів України» звернувся до суду з позовом про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, оскарживши своє звільнення.

Наприкінці 2022 року підприємство ухвалило рішення змінити місце роботи частини працівників апарату управління з Києва до Одеси. Необхідність такого рішення роботодавець обґрунтував організаційними змінами, спрямованими на підвищення ефективності управління діяльністю морських портів. Працівника письмово повідомили про зміну істотних умов праці, однак він відмовився продовжувати роботу в Одесі. Після цього трудовий договір із ним припинили на підставі пункту 6 частини першої статті 36 КЗпП України.

Позивач вважав, що роботодавець фактично здійснив переведення в іншу місцевість, а не змінив істотні умови праці. Крім того, він посилався на те, що підприємство продовжувало працювати в дистанційному режимі, тому підстав для зміни місця роботи не було, а також зазначав, що як заступник голови профспілкового комітету був звільнений без належної згоди профспілки.

Суд першої інстанції поновив працівника на посаді та стягнув на його користь понад 347 тис. грн середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Після повторного апеляційного перегляду це рішення залишили без змін.

Що вирішив Верховний Суд

Касаційний цивільний суд скасував рішення судів попередніх інстанцій у частині задоволених позовних вимог та відмовив у поновленні працівника на роботі і стягненні середнього заробітку.

Верховний Суд зазначив, що під час дії воєнного стану роботодавець відповідно до Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» повинен повідомити працівника про зміну істотних умов праці не пізніше моменту їх запровадження. У цій справі роботодавець дотримався цього порядку.

Суд звернув увагу, що роботодавець визначив нове місце виконання трудового договору в Одесі, обґрунтувавши це потребами належної організації роботи підприємства. ДП «Адміністрація морських портів України» здійснює свою основну діяльність через морські порти та їх філії, розташовані в південних регіонах України, тоді як у Києві фактично забезпечуються переважно представницькі функції. За таких обставин визначення місця роботи в Одесі перебувало в межах дискреційних повноважень роботодавця.

КЦС ВС дійшов висновку, що за обставин цієї справи визначення нового місця виконання трудового договору в Одесі було зміною істотних умов праці, про яку працівника належним чином повідомили. Відмова працівника від продовження роботи після зміни місця роботи дала роботодавцю підстави припинити трудовий договір за пунктом 6 частини першої статті 36 КЗпП України.

Водночас Верховний Суд наголосив, що у цій справі режим дистанційної роботи не впливав на оцінку правомірності зміни місця роботи працівника. Тому висновки судів попередніх інстанцій про те, що дистанційний режим виключав можливість такої зміни, були визнані помилковими.

Окремо Верховний Суд оцінив питання погодження звільнення профспілкою. Суд підкреслив, що закон вимагає саме обґрунтованого рішення профспілкового органу про відмову у наданні згоди на звільнення. Якщо таке рішення не містить належного обґрунтування, воно не перешкоджає звільненню працівника.

У справі 752/2048/23 профспілка відмовила у погодженні звільнення переважно через те, що роботодавець звернувся з відповідним поданням уже після звільнення працівника. Верховний Суд зазначив, що профспілка не навела належного обґрунтування незаконності звільнення саме за пунктом 6 частини першої статті 36 КЗпП України та не вказала, які норми матеріального права були порушені роботодавцем. За таких обставин рішення профспілкового органу не можна вважати достатньо обґрунтованим.

У підсумку Верховний Суд дійшов висновку, що за обставин цієї справи роботодавець правомірно змінив місце виконання трудового договору, дотримався встановленого порядку повідомлення про зміну істотних умов праці, а відмова працівника від продовження роботи після зміни місця роботи була достатньою підставою для припинення трудового договору. Рішення судів першої та апеляційної інстанцій у частині поновлення працівника на посаді та стягнення середнього заробітку були скасовані, а в задоволенні цих позовних вимог остаточно відмовлено.

Оригінал статті читайте на сайті “СУДОВО-ЮРИДИЧНА ГАЗЕТА”

Європейський суд з прав людини 23 липня 2026 року ухвалив рішення у справі Derevyanko and Tarasova v. Ukraine (заяви № 39465/23 та № 43066/23), у якому дослідив дотримання Україною гарантій статті 5 §§ 1 і 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод під час застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою до осіб, яких підозрювали у злочинах проти основ національної безпеки в умовах повномасштабної війни.

Рішення є важливим для української судової практики, оскільки Суд підтвердив, що навіть в умовах воєнного стану та розслідування злочинів, пов’язаних із колабораційною діяльністю чи пособництвом державі-агресору, суди не звільняються від обов’язку наводити індивідуалізовані, належні та достатні підстави для тримання особи під вартою.

Обставини справи

Перший заявник працював на підприємстві в Балаклії, яка перебувала під російською окупацією. Після звільнення території його підозрювали у колабораційній діяльності за те, що під час окупації він виконував обов’язки керівника підприємства, організовував його роботу, взаємодіяв з окупаційною адміністрацією та забезпечував господарську діяльність.

Його було взято під варту у березні 2023 року, після чого суди неодноразово продовжували строк тримання під вартою. Згодом суд першої інстанції визнав його винним, однак апеляційний суд замінив призначене покарання у виді позбавлення волі штрафом та конфіскацією майна.

Друга заявниця працювала торговельною представницею українського виробника лікарських засобів. Слідство вважало, що вона брала участь у схемі постачання медичних препаратів до Росії в обхід урядових заборон, маскуючи поставки під експорт до інших держав. Її підозрювали у пособництві державі-агресору та також помістили під варту. Заявниця стверджувала, що співпрацювала зі слідством, добровільно надала правоохоронцям доступ до свого телефону та не вчиняла жодних дій, які могли б свідчити про намір перешкодити розслідуванню.

Позиція ЄСПЛ

Аналізуючи справу першого заявника, Суд насамперед звернув увагу, що національні суди фактично поклали в основу своїх рішень тяжкість можливого покарання.

ЄСПЛ зазначив, що небезпека переховування не може оцінюватися виключно з огляду на суворість можливого покарання. Вона повинна визначатися з урахуванням інших обставин, які або підтверджують існування такого ризику, або свідчать про його незначність настільки, що він не може виправдовувати тримання особи під вартою.

Суд наголосив, що інкримінована заявникові форма колабораційної діяльності відповідно до українського законодавства належала до найменш тяжких різновидів цього злочину, а санкція передбачала можливість призначення штрафу як альтернативи позбавленню волі. За таких обставин посилання судів на суворість можливого покарання як основну підставу ризику втечі було особливо непереконливим.

ЄСПЛ зазначив, що національні суди не спростували аргумент заявника про те, що після деокупації території він тривалий час залишався за місцем проживання, хоча знав про кримінальне провадження та мав можливість залишити територію.

Також суди не навели переконливих підстав існування ризику незаконного впливу на свідків і навіть продовжували посилатися на нього після завершення їх допиту.

Суд наголосив, що апеляційний суд згодом додатково послався на ризик вчинення нового кримінального правопорушення, однак не навів жодних мотивів такого висновку, окрім посилання на можливе покарання.
Окрему увагу ЄСПЛ приділив тому, як українські суди використовували його практику.

Суд зазначив, що позитивно оцінює прагнення національних судів враховувати практику ЄСПЛ, однак висловив занепокоєння тим, що вони, ймовірно, неправильно зрозуміли окремі правові позиції Суду. Частина тверджень, які українські суди приписували рішенню у справі Letellier v. France, фактично відсутня у цьому рішенні та не відображає підхід ЄСПЛ щодо оцінки законності тримання особи під вартою.

Щодо другої заявниці Суд окремо проаналізував як наявність обґрунтованої підозри, так і підстави її подальшого тримання під вартою.

ЄСПЛ зазначив, що кримінально-правова норма про пособництво державі-агресору була новою і ще не мала сталої практики застосування. Попри окремі недоліки у мотивуванні органів слідства, не можна було дійти висновку, що використання цієї норми не мало розумного підґрунтя, а первинна підозра була свавільною. Тому порушення статті 5 § 1 Конвенції Суд не встановив.

Разом із тим Суд дійшов іншого висновку щодо продовження її тримання під вартою.
ЄСПЛ зазначив, що ризики втечі, впливу на свідків та знищення доказів були сформульовані судами занадто загально, тоді як істотні обставини справи залишилися поза увагою.

Суд наголосив, що національні суди не врахували беззаперечну співпрацю заявниці зі слідством протягом кількох місяців до її арешту та не навели жодних фактів, які б свідчили про спроби переховуватися або будь-яким чином впливати на перебіг розслідування.

ЄСПЛ також підкреслив, що навіть після повідомлення про підозру заявниця залишалася на волі та продовжувала виконувати процесуальні обов’язки, однак суди фактично проігнорували цю обставину при оцінці необхідності її подальшого тримання під вартою.

Керуючись вищевикладеним, ЄСПЛ одноголосно встановив порушення статті 5 § 3 Конвенції щодо обох заявників, визнавши, що їх тримання під вартою не ґрунтувалося на належних і достатніх підставах. Водночас щодо другої заявниці Суд не встановив порушення статті 5 § 1 Конвенції, оскільки первинна підозра за новою статтею Кримінального кодексу України не була свавільною.

Рішення підтверджує усталений підхід ЄСПЛ, що навіть у справах про злочини проти національної безпеки та в умовах воєнного стану суди повинні здійснювати індивідуальну оцінку кожного ризику, не обмежуючись загальними посиланнями на тяжкість обвинувачення чи суспільний інтерес.

Оригінал статті читайте на сайті “СУДОВО-ЮРИДИЧНА ГАЗЕТА”

Рішення українських судів допомагають отримати компенсацію через Міжнародний реєстр збитків. На цьому наголосила суддя Великої Палати Верховного Суду Ольга Ступак на регіональному форумі «Від збитків до компенсації: дієві інструменти для релокованих та постраждалих підприємств», організованому Луганською державною адміністрацією.

Суддя зауважила, що збройна агресія рф проти України розпочалася не 24 лютого 2022 року, а ще в 2014 році з окупації частини території Донецької та Луганської областей і анексії Криму. Суддя зазначила, що саме тоді з’явилися перші позови про відшкодування шкоди, але вони були спрямовані проти держави Україна, а не рф, оскільки громадяни вважали, що держава не забезпечила належної безпеки та збереження їхнього майна.

24 лютого 2022 року стало тригером, який розвернув вектор таких вимог. І левова частка позовів сьогодні скерована вже до держави-агресора. На початку перед судами постала проблема: для розгляду таких справ необхідна згода рф, отримати яку з очевидних причин було неможливо. І вже у квітні 2022 року КЦС ВС вперше сформулював висновок про те, що держава-агресор, яка порушила фундаментальні норми міжнародного права, не може покликатися на юрисдикційний імунітет, щоб позбавити постраждалих доступу до суду. Це рішення, підкреслила доповідачка, відкрило шлях до розгляду національними судами численних справ про відшкодування шкоди, завданої збройною агресією, у яких відповідачем виступає країна-агресор.

Ольга Ступак звернула увагу на низку процесуальних труднощів, притаманних саме цій категорії спорів. Зазначила, що в них наявний нетиповий відповідач – країна-агресор, яка фактично не бере участі в процесі. Це ускладнює забезпечення змагальності сторін, а також належне повідомлення відповідача про розгляд справи. Національні суди застосовують положення ст. 12-1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» і повідомляють про розгляд справ через судовий портал. А в господарських справах позивачі додатково надсилають копії матеріалів і позовних вимог на адресу посольств держави-агресора в третіх країнах через міжнародних поштових операторів.

Також суддя зазначила, що вимоги про відшкодування шкоди, завданої нерухомому майну, підпорядковуються правилам виключної підсудності – справа розглядається господарським судом за місцезнаходженням майна (а якщо об’єктів декілька – за місцезнаходженням найдорожчого з них), тоді як вимоги щодо рухомого майна можуть пред’являтися за місцем заподіяння шкоди.

Окремо суддя зупинилася на питанні судового збору. Зазначила, що позивачі у справах за позовами безпосередньо до держави-агресора звільняються від його сплати. Водночас суддя звернула увагу на постанову Касаційного господарського суду у складі ВС від 11 листопада 2025 року у справі № 911/591/25. В ній зроблено висновок, що законодавча норма про звільнення позивача від сплати судового збору стосується лише позивачів у справах за позовами, пред’явленими безпосередньо державі-агресору. Зазначена норма має пряме застосування, її дія не поширюється на справи, у яких відповідачами є господарюючі суб’єкти, навіть якщо вони пов’язані з державою-агресором, замінюють чи доповнюють її.

При цьому Ольга Ступак підкреслила, що найболючішим питанням залишається виконання вже постановлених рішень у відповідній категорії справ. Усі видані в таких справах виконавчі листи об’єднуються у зведене виконавче провадження, яке адмініструє відповідний департамент Міністерства юстиції України. Проте майна держави-агресора на території України недостатньо, щоб задовольнити всі відкриті провадження.
Допомогти з відшкодуванням завданої рф шкоди має Міжнародний реєстр збитків для України. Суддя звернула увагу на те, що обставини, які встановлює національний суд при розгляді справ відповідної категорії, перетинаються з тими, що потрібно довести під час звернення до Міжнародного реєстру збитків.

Так, при розгляді справ про відшкодування майнової шкоди суд має встановити такі обставини:
– чим підтверджується належне право власності пошкодженого майна;
– чи є єдиний власник / співвласники пошкодженого майна;
– чим підтверджується факт пошкодження майна;
– чим підтверджується причинно-наслідковий зв’язок завданої шкоди;
– чим підтверджується розмір завданої шкоди.

Тобто, по суті, ті обставини, які необхідні для Міжнародного реєстру збитків, так само встановлюються національними судами. Постає питання, чи може Реєстр просто на підставі рішення суду виплатити компенсацію. Відповідь на нього негативна. Реєстр має власний механізм оцінки обставин. Однак рішення національного суду може бути використане як доказ у міжнародному механізмі. Тому, зазначила суддя, якість мотивування та деталізація встановлених судом обставин допомагають позивачам, які вже пройшли національний судовий процес, підтвердити своє право на відшкодування шкоди в межах міжнародного механізму компенсації.

Також Ольга Ступак розглянула питання щодо упущеної вигоди. Зазначила, що вимога про відшкодування упущеної вигоди фігурує практично в кожній другій господарській справі цієї категорії, і навела як приклад справу про стягнення вартості втрачених залізничних напіввагонів і неотриманої орендної плати за них (рішення Господарського суду міста Києва від 5 липня 2023 року у справі № 910/6598/23). Також вона звернула увагу на постанову КГС ВС від 30 вересня 2021 року у справі № 922/3928/20, в якій суд визначив критерії для розрахунку розміру збитків у вигляді упущеної вигоди та стандарти його доказування.

Доповідачка торкнулася й питання витрат на релокацію та проблему втрачених документів. Вона наголосила, що збитки релокованих підприємств, включно з безпосередніми витратами на переїзд, також оцінюються і входять до розміру шкоди, яку відшкодовують суди.

Найскладнішою проблемою в цій категорії справ суддя визнала ситуації, коли документи про право власності втрачені, а відомостей про відповідне майно немає і в державних реєстрах, особливо щодо об’єктів, інформація про які не вносилася до електронних реєстрів до 1 січня 2013 року. У таких випадках, зазначила доповідачка, дискусія в судовій практиці ведеться навколо того, чи необхідно розглядати ці справи в позовному провадженні, чи достатньо застосування спрощеної процедури, зокрема окремого провадження для встановлення юридично значущих фактів, передбаченого ЦПК України.

Оригінал статті читайте на сайті “СУДОВО-ЮРИДИЧНА ГАЗЕТА”